Юлія Буйських, Олена Соболєва

Чому Україні потрібні антропологи?

У західній академічній парадигмі етнографія вважається основним методом соціальної (культурної) антропології, що базується на якісних методах дослідження. В Україні соціокультурна антропологія як окрема галузь вітчизняної гуманітаристики наразі має досить невизначений статус. 

Прикро констатувати, однак ця спеціальність не отримала належного розвитку ні в академічному середовищі, ні в системі української університетської науки та вищої освіти, адже сьогодні не існує жодного факультету у вищих навчальних закладах України, у межах якого здійснювалася б підготовка фахівців зі спеціальності «соціальна» або «культурна антропологія». Винятком є відділ соціальної антропології в Інституті народознавства у Львові (http://social-anthropology.org.ua/), що функціонує вже кілька років, однак це структурна одиниця академічної установи. Про систему підготовки відповідних спеціалістів у вищих навчальних закладах України, на жаль, досі не йдеться, за винятком курсів «Порівняльна соціокультурна антропологія» та «Вступ до соціокультурної антропології», розроблених кандидаткою соціологічних наук О. Філіпповою та впроваджених на факультеті соціології Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна. Поодинокі кафедри соціальної або культурної антропології існують у ВИШах на різних факультетах, однак про системну підготовку фахівців-антропологів при цьому говорити зарано. Особливістю української етнології є те, що чимало дослідників / дослідниць з базовою підготовкою на історичних факультетах (кафедри етнології, археології та етнології, етнографії тощо) упродовж своєї професійної діяльності та розвитку самостійно перекваліфіковувалися на антропологів, розширюючи горизонт власного пізнання та дослідницькі перспективи. Про це, зокрема, може свідчити доробок одеської школи етнологів, що виникла на базі історичного факультету Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова (От этнологии к социокультурной антропологии: к 20-летию создания В. Н. Станко этнографической школы в Одессе (биобиблиографические материалы). Одесса, 2013).

Водночас факультети та кафедри соціальної чи культурної антропології відносно довго (у середньому від десяти до двадцяти п’яти років) існують як у постсоціалістичних державах (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Сербія, Хорватія та ін.), так і в низці пострадянських країн (Естонія, Литва, Молдова, Росія, Казахстан). До того ж у середовищі західноєвропейської академічної науки існує потужна саморефлексія щодо існування соціокультурної антропології як дисципліни, важливості підготовки кадрів у межах цієї дисципліни та її виняткового значення у глобалізованому світі. Про це може, зокрема, свідчити той факт, що чотири роки поспіль (2013–2016) у Тартуському університеті (Естонія) проводиться конгрес соціокультурних антропологів із промовистою назвою ‘‘Why the world needs anthropologists?’’

Тож дійсно, чому ця спеціальність така затребувана у світі та в чому її особливість і користь для України? Предметом соціальної антропології є закономірності й механізми взаємовідносин людини з її соціальним та природним оточенням в умовах конкретної культурної системи. Значення антропології в теорії та її соціальна практичність можуть розумітися в широкому значенні, а саме – у гармонізації відносин та зв’язків людини в суспільстві.

Найважливішою особливістю соціокультурної антропології (в Україні – етнології) як дисципліни є її інструментарій. Здійснюючи дослідження, культурні антропологи мають обов’язково зануритися в те середовище, яке вони вивчають. На відміну від інших гуманітарних дисциплін, що досліджують суспільство та культуру за вторинними джерелами (наприклад, повідомленнями в ЗМІ, офіційними текстами, публічними заявами), антропологи збирають інформацію безпосередньо від людей, носіїв культури, у місцях, де вирує життя (у церквах, на вулицях міст, у віддалених селах тощо). Це дає можливість отримати більш достовірну інформацію, нічим не прикрашену, з усіма деталями та підтекстами.

Саме тому суспільна користь досліджень антропологів виглядає очевидною. Соціокультурні антропологи можуть запропонувати дослідження взаємозв’язків між соціальними, конфесійними та етнічними групами, колективами, субкультурами, професійними корпораціями, що мають різний статус у суспільстві та беруть участь у його розвиткові. Так само такі дослідження можуть сприяти дієвому міжкультурному діалогу, попередженню та локалізації конфліктів на різних рівнях, корекції девіантної поведінки, захисту найбільш незахищених маргіналізованих соціальних верств тощо. У нинішній українській кризовій ситуації з військовим конфліктом, тимчасово окупованими територіями, вимушеними переселенцями та біженцями, гнучкими ідентичностями прикордонних територій, конфліктами кількох історичних пам’ятей у межах усе ще перехідного стану пострадянського суспільства соціокультурна антропологія могла б стати конструктивним рішенням багатьох проблем. Однак для цього потрібна освітня та інституціональна база (створення окремого факультету з розгалуженими спеціальностями та кафедрами для підготовки кадрів), що є неможливим без підтримки державних структур.

Вважаємо, що наше поточне завдання як дослідників-антропологів культури і суспільства – засвоїти парадигму, що веде нас «за межі»: за межі окремого тексту, за вузькі межі ізольованої національної традиції, національної історії й позиції інтерпретатора. Для все більш широкого кола дослідників стає очевидним, що ці категорії вже не можуть розглядатися як основи чітко визначеної дисципліни. Ба більше, антропологія та гуманітаристика в цілому мають прагнути до вивчення всіх цих категорій ззовні, розуміючи порівняльні переваги трансрегіональної, трансісторичної та транскультурної позицій. Бути соціокультурним антропологом означає глибоко пізнати «іншого», вивчити його роль у суспільстві, утримуючись від необ’єктивних узагальнень та оціночних суджень. Українське суспільство нині – це складний, багатошаровий, у чомусь конфронтаційний печворк, у якому необхідно шукати шляхи порозуміння між «іншими» – різними етнічними, мовними, конфесійними групами, чия взаємодія ускладнена політичним антагонізмом та загальною кризовою ситуацією в державі. Однак ми впевнені, що практичне впровадження результатів антропологічних досліджень за підтримки з боку держави може відкрити шлях до діалогу та мирного співіснування в межах однієї країни, яких ми всі потребуємо.

Цей текст є детальнішою версією тексту, який був опублікований у часописі «Урядовий кур’єр» у лютому 2017

Фото: Vesiledilek Seyran /Flickr.com